Українці, які прагнуть отримати громадянство іншої країни, часто стикаються з однією перешкодою: архівні довідки про народження або національність предків. Ці документи необхідні для оформлення громадянства Румунії, Угорщини, Ізраїлю та інших держав. Проте видачею таких довідок в Україні займаються державні архіви, які фактично монополізували цей ринок.
Проблема набула масштабів, коли з'ясувалось, що архівні установи не лише видають довідки, а й беруть хабарі за їх видачу. У Чернівецькій області беруть хабарі за довідки для румунського громадянства, на Закарпатті — для угорського. Крім того, архівісти можуть отримувати гроші як за саму видачу документа, так і за видачу довідки без достатніх підстав, тобто з неправдивою інформацією. Це створює ризик того, що іноземні держави надають громадянство особам без законних на те причин.
Іноземні посольства могли б легко перевірити такі факти, якби українські архіви були оцифровані та доступні широкому загалу. Однак Міністерство юстиції цьому активно перешкоджає, запозичивши обмеження з російського законодавства. Зокрема, архіви заборонили копіювати документи форматом більше А4 та справи товщиною понад 4 сантиметри. Саме такі великі гросбухи формату А3 містять найбільш потрібні дослідникам дані.
Перші скарги на архівні установи почали надходити до Антимонопольного комітету орієнтовно у 2016 році. Дослідники скаржилися на те, що архіви стягують плату за послугу «надання документів для копіювання технічними засобами користувачів» — коли особа самостійно копіює документи у читальному залі. Раніше це було безкоштовним, але архівні установи почали посилатися на Постанову Кабміну №639 від 1998 року, де в переліку платних послуг значилися як «виготовлення копій документів», так і «надання документів для копіювання».
Дослідники ж вказували на чинний тоді «Порядок користування документами Національного архівного фонду», де йшлося лише про платність копіювання засобами самого архіву, але не про плату за самостійне копіювання користувачем.
У березні 2018 року був затверджений новий Перелік платних послуг, з якого прибрали пункт про «надання документів для копіювання». Здавалося б, проблема вирішена. Однак 27 червня того ж року була прийнята нова редакція Порядку, яка мала звузити права користувачів щодо копіювання архівних документів.
Примітно, що нова редакція розроблялась з третьої спроби — перші дві не пройшли громадських обговорень. Третя редакція була опублікована не на сайті Державної архівної служби, а на сайті Міністерства юстиції. Консультації проводилися з 29 грудня 2017 року на мінімальний можливий термін у 15 календарних днів, причому 8 з них припадали на вихідні та святкові дні.
У новій редакції право на безкоштовне отримання архівних документів для самостійного копіювання було збережене, але умови зробили практично неможливими для виконання. Копіювання дозволяється лише у спеціально відведеному місці у читальному залі або в окремій кімнаті у присутності працівника архіву. Заборонено копіювати документи великих форматів та справи товщиною понад 4 сантиметри. Не дозволяються контактні технічні засоби — ручні, планшетні, протяжні сканери, копіри, фіксуючі та притискні засоби.
Фахівці відзначали, що Порядок розробили у стилі російського законодавства, яке намагається обмежити доступ до інформації.
Колишня державна уповноважена Антимонопольного комітету Агія Загребельська взялась наводити лад у діяльності архівних установ. Якщо у 2016–2017 роках регулятор лише спостерігав за ринком, то у 2018 році, після введення в дію нового Порядку, Комітет почав детально розбирати ситуацію.
Предметом дослідження стало дотримання Державною архівною службою та архівними установами вимог законодавства про захист економічної конкуренції. Комітет перевіряв факт обмеження доступу дослідників до архівних документів, стягнення плати за послуги, яких немає у переліку платних послуг, та встановлення необґрунтованої вартості на копіювання.
«Відповідно до отриманих комітетом звернень під заборону самостійного копіювання потрапили майже всі документи, створені до 1922 року, та багато створених пізніше, які є найбільш запитуваними документами Національного архівного фонду, що стосуються пошуку родоводу: метричні книги, сповідні розписи, реєстри, розмір яких більший за А4, дуже часто зшиті у великі справи товщиною корінця понад 4 сантиметри», — розповіла Загребельська.
Екс-держуповноважена пояснила, що ці документи використовуються генеалогами при дослідженні родоводів на замовленнями фізичних осіб. Архівні установи та приватні професійні дослідники є фактично конкурентами. Зміни до Порядку, внесені Міністерством юстиції, створили перешкоди для дослідників-конкурентів архівних установ у самостійному копіюванні документів. Як наслідок, професійні дослідники вимушені звертатися за послугою копіювання до архівних установ, що затягує процес та збільшує витрати.
Іноді архівні установи просто відмовляють у наданні послуги копіювання, посилаючись на технічні проблеми чи нестачу персоналу. Інколи виставляють завищені рахунки, включаючи до витрат навіть податок на землю.
«Враховуючи те, що саме архіви мають право зберігати документи Національного архівного фонду, в частині надання ними платних послуг вони є суб'єктами господарювання з ознаками монополії. А окремі дії архівних установ можуть кваліфікуватись як зловживання монопольним становищем», — резюмувала Загребельська.
Напередодні звільнення Загребельська зі спеціалістами Комітету встигла скласти проект Рекомендацій Міністерству юстиції щодо внесення змін до Наказу, яким була затверджена нова редакція Порядку, та щодо створення рівних умов для конкуренції під час організації доступу до архівних документів. Рекомендувалось визнати ринок конкурентним, а архівні установи та дослідників — конкурентами. Доля цього проекту наразі невідома.
Дослідник-генеалог Олександр Краковський вирішив захищати свої права через суд. У його активі кілька справ проти архівних установ про зобов'язання їх діяти згідно з законодавством.
У квітні 2019 року Краковський виграв суд проти Державного архіву Київської області. Йшлося про неправомірне обмеження його права копіювати власними технічними засобами документи, розмір яких був на декілька сантиметрів більший за формат А4, а товщина корінця — трохи товстіша за 4 сантиметри. Архівісти запропонували досліднику скористатись платною послугою. Суд визнав, що хоча прийнятий у липні 2018 року Порядок і забороняє копіювати такі документи власними засобами, архівісти не довели, що їх копіювання загрожує стану документів. Позов Краковського було задоволено.
11 липня того ж року Краковський отримав перемогу в апеляційній інстанції по іншій справі про доступ та дозвіл на копіювання архівних дореволюційних документів, що стосувались євреїв на сучасній території України. Ці документи мали бути викладені у вільний доступ до бази на сайті «Єврейське містечко», яку формував Краковський.
У вересні того ж року дослідник захистив у другій інстанції рішення суду у справі проти Державного архіву Житомирської області про повернення коштів, які архівісти неправомірно отримали за копіювання ним архівних документів власними технічними засобами.
Крім того, Краковський оскаржує сам Наказ Міністерства юстиції, яким у червні 2018 року був затверджений спірний Порядок користування документами Національного архівного фонду.
Такі дослідники, як Краковський, потрібні Україні. Протягом останніх років він та десятки інших активістів завдяки можливості вільного копіювання матеріалів відсканували чимало важливої інформації. Вона викладена у спільний доступ, і дистанційно нею користуються історики усього світу.
Натомість архівісти, які блокують процес оцифровування архівних даних, вставляють палки в колеса тим, хто намагається структурувати онлайн-базу архівних матеріалів. У мережі легко знайти матеріали про спійманих на хабарі директорів архівів, які у корупційний спосіб «залагоджували» питання заявників щодо виявлення неіснуючої національної лінії для подальшого оформлення міграційних документів. Якщо всю цю інформацію можна буде перевірити онлайн, архівісти втратять можливість наживатись на таких папірцях.