Архімандрит Серафим (Панкратов), настоятель Елизаветинської обителі милосердя в селі Журавне Охтирського району Сумської області, опублікував розгорнутий аналіз позиції Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) щодо ключових подій в історії незалежної України. Текст, спочатку розміщений на його закритій сторінці у Facebook, репрезентує думку представника церкви, який є одним із співавторів листа про припинення поминання патріарха Кирила. Наслідком цього листа стало те, що мінімум 17 з 50 єпархій УПЦ МП припинили поминання московського патріарха.
Духівник розглядає три основні напрями, у яких позиція церкви суперечила інтересам українського суспільства: підтримка системи корупції, позиція щодо війни на Донбасі та відношення до розколу в православ'ї.
Підтримка корупційної системи
Архімандрит Серафим наголошує, що УПЦ МП довгі роки підтримувала те, що він називає найбільшим внутрішнім злодіянням щодо українського народу за останні 30 років — систему вертикальної корупції, яку побудував Віктор Янукович. На Сумщині цей процес розпочався, коли донецький клан просунув свого кандидата на посаду губернатора Володимира Щербаня. Наслідком стало систематичне витіснення місцевого бізнесу через нескінченні перевірки та сфабриковані порушення.
Духівник описує механізм вертикальної корупції: кожен оперуповноважений або слідчий мав щомісяця передавати своєму начальнику близько 300 доларів, той — своєму начальнику близько 2 тисяч доларів, і так далі аж до президента. Замість того щоб карати злочинців, правоохоронці брали з них хабарі та «крували» наркоторговлю, судді виправдовували злочинців, а план розкриття злочинів виконувався за рахунок невинних людей або через навішування додаткових звинувачень.
Прикладом цього стала ситуація у Сумському аграрному університеті під керівництвом Олександра Царенка, представника СДПУ(о) Медведчука. Університет пропонував низьку вартість навчання, але потім вводив обов'язкові грошові збори: вступний внесок, внески на будівництво університетського храму. Реальна вартість навчання виявлялася в півтора раза вищою, ніж у конкуруючих закладах. Студентам дозволялося купити залік за 350 гривень (тоді близько 70-80 доларів) без складання екзаменів. Введена система платних відпрацювань прогулів та платних пересдач екзаменів.
Коли студенти почали протестувати проти поборів і організували палаточний містечко в центрі міста, їх не лише залякували, але й натравлювали молодих людей у спортивних костюмах. Врешті-решт ОМОНом розігнали табір. Колона студентів вирушила пішки на Київ, але на межі Сумської області більшість арештували, привезли назад і довго не відпускали, незважаючи на протести батьків.
Архімандрит Серафим вважає, що саме розвращення молоді через хабарництво, коли більшість з молодих років дізнавалася, що «все продається і все покупається», створило умови для масової підтримки Віктора Ющенка та Помаранчевої революції на Сумщині.
Много церковних людей підтримувало Януковича як «православного», незважаючи на його очевидне кримінальне минуле. Духівник наголошує, що в жодній європейській країні неможливо уявити обрання президентом людини, засудженої двічі за кримінальні злочини. Янукович побудував систему, яка привела країну не лише до політичного краху, але й до економічної пропасті. За його президентства скорочення золотовалютних резервів України та збільшення зовнішнього боргу в сумі становили близько 38-40 мільярдів доларів — третину всього зовнішнього боргу країни. Ці цифри збігалися на українських і проросійських ресурсах, що свідчить про їхню достовірність.
Позиція щодо війни на Донбасі
Архімандрит Серафим критикує позицію УПЦ МП щодо російської агресії на Донбасі. Він наводить приклад, коли російська монахиня надіслала відео, в якому стверджувалося, що Ахтирку обстріляла українська армія, щоб звалити провину на Росію. Це був перший випадок, коли в Україні загинула дитина під час обстрілу — 7-річна дівчинка та, як припускає архімандрит, двоє дорослих.
Духівник відзначає, що російська сторона постійно брехала про цілі кампанії, постійно їх змінюючи: спочатку денацифікація та запобігання створенню Україною ядерної зброї, потім демілітаризація, потім запобігання створенню бактеріологічної зброї в нібито існуючих американських лабораторіях в Україні. Брехали про те, що поражають лише військові об'єкти, про радісну зустріч населенням Херсона та Маріуполя «визволителів». Брехали про те, що українська територіальна оборона не дає людям виїжджати та стріляє їм у спину, про «чорну трансплантацію» — торгівлю органами загиблих та умираючих солдатів.
Підполковник ФСБ у відставці, перший міністр оборони так званої ДНР Ігор Стрелков (Гіркін) розповідав у кількох інтерв'ю про участь його групи в захопленні Криму, про те, як почалася війна на Донбасі, що місцеве населення воювати не хотіло, і що якби не його підрозділ, ніякої війни там не було б. Він розповідав, що перших ополченців набирали насильно, що вже немає ніяких ополченців на Донбасі, а є контрактники або «народна міліція», включена окремим підрозділом до складу Збройних Сил Росії.
У УПЦ МП продовжували говорити про «братовбивчу громадянську війну на Сході України», молилися про «розбрати, розбрати і розділення в державі нашій», повторюючи кремлівські тези про те, що це внутрішній конфлікт України, і Росія тут ні при чому, навіть використовуючи ту саму фразеологію.
Архімандрит Серафим запитує: як могли самостійно воювати жителі Донбасу протягом 8 років, маючи при цьому чимало важкої техніки? Більшості в країні та за кордоном участь Росії в війні на Донбасі була очевидна, у УПЦ МП — ні. Більшості було відомо, що чимала частина «ополченців» набиралася російськими військкоматами за розслідуваннями російських журналістів. Коли ВСУ досягли військових успіхів на Донбасі, Росія ввела туди свої регулярні війська, внаслідок чого утворився Дебальцевський котел. При виході з котла, незважаючи на обіцянку російської сторони дати безпечно вийти українським військовим, були коварно розстріляні українські воїни. Були докази втручання Росії: полонені, захоплена техніка зі списками екіпажів, свідчення українських військових.
Духівник наголошує, що навіть сьогодні, незважаючи на очевидну брехню з російської сторони, деякі люди переконані в твердженнях російської пропаганди, що Україна почала війну з жителями Донбасу, що українська армія мучила Донбас 8 років. Вони вважають, що давно треба було залишити їх у спокої, оскільки ОРДЛО (так звані ЛДНР) «просто хотіла мирно жити за своїми правилами». Це незважаючи на неодноразові заяви лідерів ОРДЛО про те, що їхня мета — дійти до Києва, на їхні неодноразові спроби наступлень та захоплення контрольованих Україною територій.
Много вірних УПЦ МП були обурені агресією в суспільстві щодо Всеукраїнського хресного ходу за мир в Україні та його замовчуванням у деяких ЗМІ. Архімандрит Серафим пояснює, чому цей хід сприйняли в суспільстві як лицемірство. По-перше, УПЦ МП, крім молитв з нечесними формулюваннями, нічого практичного не зробила для досягнення миру, крім протестів кількох архієреїв (за що їм низький поклон, включаючи митрополита Євлогія). По-друге, для світських та малоцерковних людей молитовна складова хресного ходу незрозуміла, тому його сприймають як зовнішній символ, як маніфестацію. Багатьох обурив формат — хід йшов на Київ, а не на Донбас, що, на думку багатьох, означало, що саме від Києва залежить рішення про мир на Донбасі.
Але ключ від миру на Донбасі був не в руках Києва, а в руках тих, хто ставив своїх маріонеток на Донбасі — у Москви. Україна та ООН одинадцять разів ініціювали питання введення миротворчого контингенту ООН на Донбас, щоб припинити там війну. Але одинадцять разів одна єдина країна блокувала своїм голосом введення миротворців. Цією країною була Росія, оскільки війна була їй потрібна як інструмент шантажу та ослаблення України.
Духівник запитує: чому більшості були відомі принципово невиконувані вимоги Росії (так звані російські трактування мінських домовленостей), а більшості в УПЦ МП — ні? За цими вимогами федералізації України вибори представників у федеральні органи на Донбасі мали відбутися не після виведення російських формувань з Донбасу, а до, тобто з повною можливістю Росії впливати на результати цих виборів. І найголовніше — ці представники Донбасу мали мати повне право вето на будь-які зовнішньополітичні рішення країни, що позбавило б Україну можливості проводити власну зовнішню політику, повністю позбавило б її суверенітету, поставивши в повну залежність від Кремля. На такі умови не може піти жодне розумне правительство, якщо тільки його члени не свідомі зрадники.
Відношення до розколу в православ'ї
Архімандрит Серафим розглядає залежність УПЦ МП від Російської православної церкви як перешкоду для виконання церквою своєї місії щодо тих, кого називали розкольниками. Він наголошує, що вина за це лежить майже виключно на УПЦ МП, а не на Московській патріархії.
Отношення УПЦ МП до відпалих від церковної повноти було або байдужим, або, частіше за все, агресивним, без спроб повернути або привести їх у лоно церкви. Духівник часто чув від архієреїв, священиків та мирян твердження, що «розкольники безблагодатні, таїнства у них не здійснюються, вони — актори в православних облаченнях, вони ведуть у загибель тих, хто їм вірить».
Але які почуття мають викликати у християн люди, що гинуть і блукають? Не турботу про їхнє вразумління та повернення в церкву? Коли УПЦ МП щось серйозно турбує, з'являються додаткові прохання на ектеніях з цього приводу. Такі прохання були, коли щойно сталося розділення. Потім зникли. Замість цього з'явилася дуже агресивна риторика щодо відпалих. У численних статтях та гнівних проповідях створювався образ беззасадних обманців та лицемірів. Архімандрит згадує опуси Василія Анісімова, які нормальній людині було неможливо читати без почуття огиди, і йому давали офіційний рупор УПЦ МП.
Все це породжувало не турботу, не співчуття до відпалих, а осуд та ненависть. А це лише відштовхувало від церкви ще більше, лише посилювало розрив. Коли про тебе говорять, що ти не в Бога веруєш, а театралізуєш, або що ти замінив Бога національною ідеєю, що всі твої зусилля віри порожні, таїнства ж не здійснюються, значить все це самообман, а не духовне життя, що твоя надія на Христа — марна, при цьому тебе щиро ненавидять, вряд чи тобі захочеться поскорше приєднатися до таких канонічних православних, вряд чи ти в них розглядатимеш справжню церкву Христову.
А скільки спокуси це викликало серед малоцерковних та нецерковних людей! Архімандрит часто чув: «Якщо у вас, церковних людей, така грізня, то ми не хочемо мати до вас і вашої церкви ніякого стосунку!»
Навіть коли люди хотіли воссоєдинитися з УПЦ МП, церква виявилася неспроможною їх прийняти. У 2006 році предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков) вів негласні переговори з митрополитом Київським та всієї України Володимиром (Сабоданом) про подолання розколу шляхом воссоєдинення з УПЦ МП. Це було не лише його особистим бажанням. До цього був готовий епископат УАПЦ, обговорювалося, як саме буде донесена необхідність такого кроку до паствиці. Представник УПЦ МП запросив архімандрита Серафима в якості фотографа на Архієрейський собор УАПЦ, тому йому все це відомо не з чуток.
Передварително розглядалися три варіанти такого приєднання. З одним з трьох варіантів, подібно до того, як РПЦ прийняла Закордонну церкву, з збереженням предстоятеля та синоду, був згоден епископат УАПЦ. Він був можливий і прийнятний на думку митрополита Володимира. Найбільш проблемним тут був питання про канонічний статус Української православної церкви, яка не мала навіть повноцінної автономії у складі РПЦ. Тим не менше, єпископи УАПЦ розуміли — у разі їхнього воссоєдинення з УПЦ МП перед останньою відкривалася низка нових можливостей, пов'язаних з подальшим удосконаленням її статусу — аж до автокефалії.
Зрозуміло, що після попередніх негласних домовленостей необхідно було запустити процес переговорів відкрито, офіційно. І раптом перед цим кроком митрополит Володимир раптово згортає переговорний процес. На недоумінне питання своєї довіреної особи він відповів, що Москва ні за що не дасть цьому статися, і він боїться їхньої відповідної реакції. А в Москві тоді найбільше турбувалися про те, щоб число прихильників автокефалії серед епископату УПЦ МП не перевищило допустимих меж.
Митрополит Володимир побоявся зробити необхідний, хоча й можливо ризикований особисто для нього крок. Як пізніше пояснив один архієрей (не його правлячий), він побоявся зовсім не без підстав. У зв'язку з цим не може не виникнути питання: якщо УПЦ МП, яка проголошує себе церквою Христовою в Україні, не виконує покладених на неї Христом обов'язків щодо взискання відпалих, і як стверджують її архієреї та священство, гинучих розкольників, і навіть не турбується цим, коли Сам Христос підводить цих відпалих до церкви, а вона виявляється неспроможною їх прийняти, і через малодушність свого предстоятеля, і через ту невільність щодо патріархії РПЦ, в яку вона дозволила себе поставити і з якою погодилася, то невже це не матиме для неї ніяких негативних наслідків?!
Духівник наголошує: називали гинучими і нічого для них не зробили, вирощували взаємну ненависть, а коли хотіли приєднатися до УПЦ МП — не змогли прийняти, коли ж їх прийняв Константинополь — протидіємо цьому всіма силами. Якщо церква не виконує своєї спасительної місії, то її буде здійснювати Сам Бог, але болючими для нас шляхами, що ми й спостерігаємо.
Позиція щодо Всеправославного собору
Архімандрит Серафим розглядає позицію РПЦ щодо Всеправославного собору як тяжкий гріх проти всієї повноти православ'я. Він пояснює, що IV Вселенський собор наділив патріарха Константинопольського особливими повноваженнями — правом вищої судової влади в церкві, правом третейського суду в спорах між поместними церквами, прийняття апелляцій клириків. Йому ж належить право скликання собору всіх поместних церков та головування на них, право давати автокефалію (і навіть позбавляти її).
Ці права визнавалися Російською церквою (Стоглавий собор, Великий Московський собор), але у XX столітті в ній почала складатися своя особлива екклезіологія — учення про устрій церкви, і права Константинополя нею постійно оспорювалися.
Русський учений богослов та каноніст монах Діодор (Ларіонов) описує класичну екклезіологічну модель як святоотцівську, оскільки вона не лише освячена Переданням церкви, але й має стройну внутрішню логіку — вища судова влада Константинополя є вінцем системи устрою церкви, яка відтворюється на всіх її рівнях: від громади-приходу до єпархії, від єпархії — до митрополичого округу, далі — до рівня поместної церкви і ще далі — до всеправославного, міжцерковного рівня. Російське бачення устрою церкви як федерації абсолютно незалежних одна від одної церков Діодор називає «федеративною моделлю» і пояснює її недоліки, внутрішню суперечливість та ризики.
З факту протистояння цих двох несумісних моделей логічно випливає, що РПЦ та її союзники, керуючись іншим баченням устрою православної церкви, у будь-яких, навіть найменш значущих ініціативах Константинополя, будуть вбачати посягання на свою свободу та свободу інших поместних церков. І будуть цим «посяганням» протидіяти. Чим РПЦ й займалася останнім, досить тривалим часом. І зайшла в цьому протидіянні занадто далеко, перейшовши Рубікон, тобто недопустимі межі, за якими почалася війна.
Цей Рубікон — Всеправославний собор, з ініціативою скликання якого виступив Константинополь. Собор готували починаючи з 1923 року. У ньому була гостра необхідність. У XX столітті в Європі та Америці виникла небувала раніше в історії ситуація, коли на одній території одночасно співіснують кілька канонічних православних юрисдикцій. Як їм проводити єдину політику щодо держави, на території якої вони діють, як між собою улагоджувати спори, як спільно відповідати на виклики суспільства? Існуюче канонічне право не передбачало такої ситуації. Крім цього, накопилася низка інших серйозних питань, що потребували загальноцерковного обговорення.
Цей собор не мав давати догматичні визначення (подібно до Вселенських), а був покликаний розглянути питання канонічного та дисциплінарного порядку. На передсоборних засіданнях, у міжправославних підготовчих комісіях та засіданнях предстоятелів поместних церков розглядалися не лише порядок денний собору, але й спільно затверджувалися проекти майбутніх соборних документів.
Достатньо навіть поверхневого ознайомлення з передісторією собору, щоб ясно зрозуміти, наскільки складним та напруженим було досягнення згоди, яким випробуванням здатності поместних церков до взаємного діалогу, а отже, і їхньої реальної єдності, була ця підготовка. І головною перешкодою до скликання собору були саме відносини Константинополя з Москвою. Обом сторонам довелося піти на взаємні поступки, причому набагато більше поступився Константинополь. Тим більшим чудом і радістю здавалося остаточне досягнення загальної згоди на засіданні предстоятелів церков у 2016 році та призначення дати, місця й регламенту Всеправославного собору.
І якщо підготовка собору була дуже довгою й загальноправославною, то вбити його РПЦ спробувала швидко й в односторонньому порядку. Договорившись про собор, підписавши передсоборні документи, сплативши організаційний внесок, РПЦ не просто сама на нього не поїхала, але ще й ТАЄМНО засилала переговірників до церков-союзниць, відговорювати їх від участі в уже призначеному соборі — до сербів, румунів, болгар. Не поїхали також і фактично несамостійна у своїй міжцерковній політиці УПЦ МП, а також майже завжди союзниця — Грузинська церква (з ними напевно також велися таємні переговори, але, оскільки це нам точно невідомо, залишимо це лише як припущення). А це вже прямий саботаж.
Офіційні особи РПЦ намагалися пояснювати цей демарш недопрацьованістю проектів документів. Насправді ж ця претензія була висловлена ще задовго до собору патріархом Кирилом на засіданні предстоятелів церков 2014 року, і в відповідь на це з порядку денного собору були зняті кілька тем (зокрема, про надання автокефалії), а проекти соборних документів, раніше вже затверджені на всеправославних передсоборних засіданнях 1982 та 1986 років, були піддані перегляду та редагуванню. Вже після цього, у січні 2016 року, патріарх Кирил від імені РПЦ дав згоду на участь у соборі. І раптом були вбачені нові недопрацювання?! Це, звичайно, була неправда, що й підтвердили чуть пізніше офіційні особи РПЦ: незабаром прозвучали пояснення, що РПЦ не хотіла «лити воду на мельницю тщеславія Вселенського патріарха». А як же серйозність порядку денного собору, а як же такий довгий і багатостраждальний процес всеправославної його підготовки? Мало кого цікавлять (крім окремих істориків) мотиви, якими керувалися, наприклад, імператори, що скликали Вселенські собори. Спроба зриву собору, на проведення якого самі й дали остаточну згоду, і який так довго готувався всіма православними церквами — це найтяжчіший злочин проти всієї православної церкви.
Одразу після проведення собору один грецький архієрей сказав: «РПЦ не поїхала на собор — Варфоломей пойде на Україну». Україна — важлива карта РПЦ. У своїх змаганнях з Константинополем РПЦ не раз апелювала до того, що вона — найчисленніша, тому всі й мають з нею особливо рахуватися. Без приходів УПЦ МП вона позбавляється цієї переваги. Дії Вселенського патріарха можна було легко просчитати, що й змогла зробити грек, але не змогли ні в РПЦ, ні в УПЦ МП (але чи вже не змогли, чи свідомо пішли на такий ризик, дескать, нічого, «виулимо»?).
Після всього цього заяви про «вероломне нападіння» Вселенської патріархії звучать у найвищій мірі лицемірно. Це не нападіння, це — контрудар. Ви не згодні з особливими правами Константинополя? Але це потрібно обговорювати соборно, а як же обговорювати соборно, якщо ви зриваєте соборний процес?!
Але суть гри РПЦ якраз у тому й полягає, щоб скласти надійний і потужний фронт союзників та саботувати будь-які починання Вселенської патріархії більшістю, при цьому граючи роль очільника цього фронту. І для цієї гри соборне обговорення небезпечне, поки фронт союзників не стане більшістю в православному світі, тоді вже можна й собор скликати.
Архімандрит Серафим не ставить за мету виправдовувати дії патріарха Варфоломея. Вся ця історія з обох сторін — абсолютно не в євангельському дусі. Але важливо зрозуміти ступінь вини саме з нашого боку. І, повертаючись до головної теми відносин з українським суспільством, підсумовуємо, що це безвідповідальне й, можливо, бездумне слідування за злочинною політикою Московської патріархії на міжцерковній арені в результаті привело до чергового витка інформаційної війни з боку УПЦ МП щодо Томоса, а значить до чергового спокушення людей і знову виставило церкву в очах українського суспільства як противницю незалежності Української церкви, а отже, і самої Української державності (для багатьох українців це взаємопов'язані речі).
Духівник пише про це з кількох причин. По-перше, тому, що дуже болить і дуже сумно за одураченого вірних УПЦ МП, включаючи кількох його парафіян. По-друге, вже прозвучали заяви офіційних осіб УПЦ МП, що церква завжди була єдина зі своїм народом і нинішнє служіння церкви українському суспільству в дні війни доводить повну неспроможність і безпідставність минулих звинувачень та підозр у нелояльності. Але людей, які в минулому зіткнулися з лицемірством церкви, цим не переконати (вони ж не дурні!), така позиція не повернути довіру суспільства. Лише визнавши свої помилки відкрито, у церкви з'явиться такий шанс.
По-третє, скромна група авторів листа про припинення поминання патріарха Кирила та листа про необхідність отримання УПЦ МП автокефалії зіткнулася не лише з повним набором страхів з боку багатьох братів-сослужителів та парафіян, навіяних вищезгаданими сумнівними або хибними ідеологічними установками, але й, що найсумніше, з установкою деяких «на мучеництво» — стояти в своєму сповіданні єдності з РПЦ до кінця, навіть якщо їх виженуть з храмів і позбавлять можливості відкрито здійснювати богослужіння. Мучеництво за що? За Христа чи за власне нерозумність, неискреність, малодушність?
Архімандрит Серафим запитує: які добрі плоди принесло нам в останні роки перебування в лоні РПЦ? А недобрі плоди вже явні! Спробуємо ми врятувати церкву і повернути довіру до нас, або будемо й далі боротися за хибні нецерковні ідеали?