Москва в умовах війни приховує реальність за мовою евфемізмів. Слово «війна» заборонено, розмови про бойові дії небезпечні, а єдиним видимим слідом конфлікту, що розгортається за тисячу кілометрів на південь, стають рекламні щити з портретами солдатів. Проте країна перебуває у розпалі військових дій, і це не випадково — це результат глибокої трансформації російської державної ідеології.
Росія не демонструє класичні ознаки фашизму, які асоціюються з європейськими диктатурами XX століття. Немає масових мітингів, штурмовиків на вулицях, відкритої символіки ненависті. Замість цього режим Володимира Путіна розвинув своєрідну форму фашизму, замасковану під боротьбу з «нацизмом» в Україні. Тімоті Снайдер, професор Єльського університету, констатує, що сучасна Росія відповідає більшості критеріїв фашистської держави: культ особистості навколо лідера, культ мертвих, апеляція до втраченого золотого віку, очищення через насильство, ненависть до сексуальних меншин, культивування традиційної родини та фанатичну віру в силу держави.
Таке світогляд суперечить історичній природі російського суспільства. Протягом століть Росія мала анархістські традиції та вседозволені погляди на особисте життя. Фашистська ідеологія не виникла органічно — вона була насаджена як політичний розрахунок, але з часом Путін потрапив у цикл образ і невдоволення, який витіснив раціональне мислення.
Популярність Путіна почала падати десять років тому. Замість того щоб запропонувати економічні рішення, він звернувся до фашистського мислення, яке відродилося після розпаду Радянського Союзу. Цей вибір мав наслідки: без риторики віктимності та застосування насильства йому нічого не залишилося запропонувати своєму народу. Для західних демократій це означає, що поки Путін при владі, відносини з Росією будуть пронизані ворожістю. Деякі на Заході сподіваються на повернення до попереднього стану після закінчення війни, але справжній мир з фашистською Росією неможливий.
Для України ситуація ще гірша. Путін прагне не лише захопити територію, а й придушити демократичні ідеали та почуття окремої національної ідентичності у своїх сусідів. Він не може дозволити собі програти — навіть у разі припинення вогню він намагатиметься добитися поразки України, за необхідності знову застосувавши силу. Це означає, що він буде використовувати насильство та тоталітаризм, щоб нав'язати свою волю як за кордоном, так і всередині країни. Він веде війну не лише проти вільної України, а й проти найкращих мрій свого власного народу.
Російські ліберальні політики давно попереджали про цей розвиток подій. Єгор Гайдар, перший пострадянський прем'єр-міністр, у 2007 році писав про небезпечну фазу, яку переживає країна. Він звернув увагу на паралель: між розпадом Німецької імперії та приходом Гітлера до влади пройшло 15 років, і між розпадом СРСР та 2006-07 роками також пройшло 15 років. Борис Нємцов, інший ліберальний політик, до 2014 року висловився однозначно: агресію розпалює телебачення, а Кремль культивує найнижчі людські інстинкти, провокуючи ненависть і насильство. За кілька годин до своєї смерті в 2015 році поруч із Кремлем Нємцов попередив, що Росія швидко перетворюється на фашистську державу з пропагандою на зразок нацистської Німеччини та ядром штурмових бригад.
Телевізійні пропагандисти Володимир Соловйов та Ольга Скабеєва стали карикатурами на нацистських промовців. Соловйов часто одягнений у чорний двобортний піджак баварського стилю, Скабеєва виглядає суворо та точено. Вони випромінюють ненависть та агресію, засуджуючи Захід за те, що він оголосив війну Росії, і театрально благаючи Путіна розв'язати весь потенціал російського ядерного арсеналу.
Цей фантастичний Армагеддон підкріплюється реальним насильством, яке становить основу відносин між російською державою та її народом. За даними опитування центра Левада, проведеного на замовлення Комітету проти тортур, 10% населення Росії в той чи інший момент стикалися з тортурами з боку правоохоронних органів. Домашнє насильство у Росії більше не є злочином. Майже 30% росіян вважають, що тортури мають бути дозволені. Звірства, здійснені російською армією в Бучі та інших окупованих містах, — це не просто ексцеси війни, а риса армійського життя, яка поширюється серед ветеранів. 64-та мотострілецька бригада, яка імовірно звершувала ці звірства, була удостоєна Путіним звання «гвардійської» за захист «Батьківщини та державних інтересів» і отримала високу оцінку за «масовий героїзм і доблесть».
Фашизм у Росії — це проект «згори донизу», крок правлячої еліти, а не низовий рух. Він вимагає пасивного прийняття, а не мобілізації мас. Його мета — роз'єднати людей та запобігти будь-якій формі самоорганізації. Кремль та телевізійні боси можуть включати та вимикати його залежно від потреб.
У перші роки свого президентства Путін використав гроші, щоб відвернути людей від політики. Після того як у 2011-12 роках економіка зайшла в глухий кут, а міський середній клас вийшов на вулиці, вимагаючи більше прав, він розпалив націоналізм і ненависть. Під час політичного затишшя після анексії Криму у 2014 році фашизм був згорнутий так само раптово, як і з'явився. Його відродження в 2021-22 роках послідувало за зниженням легітимності Путіна, протестами проти отруєння та арешту лідера опозиції Олексія Навального і зростаючим відчуженням молодих росіян, які менш сприйнятливі до телевізійної пропаганди. Для них Путін — старіючий, мстивий і корумпований дідусь, якому викритий у 2021 році переглянутий на YouTube фільм Навального про секретний палац завдав удару по іміджу. Путіну треба було знову збільшити гучність, і Україна запропонувала йому для цього засоби.
Корені російського фашизму сягають початку XX століття. Фашистські ідеї процвітали серед білоемігрантів після більшовицької революції та були частково перенесені до Радянського Союзу Сталіним після Другої світової війни. Він боявся, що перемога над фашизмом, здобута разом з Америкою та Британією, додасть сили його власному народу. Тому він перетворив радянський успіх на тріумф тоталітаризму та російського імперського націоналізму, перетворивши союзників по війні на ворогів.
У наступні десятиліття фашизм стримувався офіційною комуністичною ідеологією та особистим досвідом росіян, які билися з нацистами разом із західними союзниками. Однак після розпаду СРСР обидва ці обмеження зникли. Крім того, ліберальна еліта 1990-х років повністю відкинула старі радянські цінності, змітаючи сильну традицію антифашистської літератури та мистецтва. Весь цей час фашизм гноївся під прикриттям усередині КГБ. Наприкінці 1990-х років Олександр Яковлєв, архітектор демократичних реформ за Михайла Горбачова, відкрито говорив про спецслужби як про колиску фашизму.
Така двозначність повною мірою виявилася в телесеріалі «Сімнадцяти миттєвості весни», найпопулярнішому 12-серійному проекті, знятому на замовлення КГБ у 1970-х роках. На перший погляд, серіал був спробою ребрендингу сталінської таємної поліції. Юрій Андропов, тодішній глава КГБ, а пізніше радянський лідер, хотів прославити радянських шпигунів та залучити нове покоління молодих людей на службу. Проте ці програми допомогли впровадити нацистську естетику в російську популярну культуру — естетику, яку зрештою використовував Путін.
Геро серіалу — вигаданий радянський шпигун Макс Отто фон Штірліц, високопоставлений штандартенфюрер есесівців. Нацисти у фільмі, зіграні найулюбленішими радянськими акторами, виглядали людяними та привабливими. В'ячеслав Тихонов, який зіграв роль Штірліца, був взірцем чоловічої досконалості — високий, красивий, з ідеальними вилицями, він виблискував в елегантній нацистській формі. Прості росіяни були заворожені. Російський художник і поет Дмитро Пригов написав, що Штірліц — ідеальна фашистська людина та ідеальна радянська людина одночасно, провісник нового століття часу мобільності та маніпулятивності.
Путін став бенефіціаром цього образу. У 1999 році, незадовго до того як його було призначено президентом, виборці сказали, що Штірліц був би одним з їхніх ідеальних кандидатів на цю посаду, після Георгія Жукова. Путін, колишній кгбшник, який служив у Східній Німеччині, культивував образ Штірліца. Коли компанія «ВЦИОМ» повторила опитування в 2019 році, Штірліц посів перше місце. За словами авторів опитування, сталася інверсія: у 1999 році Путін здавався кращим кандидатом, тому що він був схожий на Штірліца; у 2019 році образ Штірліца залишається актуальним, тому що його втілює в життя найпопулярніший політик країни. 24 червня цього року перед штаб-квартирою Служби зовнішньої розвідки, яка була частиною радянської КГБ, було відкрито статую Штірліца.
Для Путіна фашистська естетика поєднується з характерною для Росії фашистською філософією. Він і більшість його колишніх колег по КГБ прийняли капіталізм і виступали проти лібералів та соціалістів. Вони також проектували приниження, яке зазнали у перше пострадянське десятиліття, на всю країну, представляючи закінчення холодної війни як зраду та поразку.
Їхнім пророком став Іван Ільїн, мислитель початку XX століття, якого більшовики відправили на заслання у 1920-х роках. Ільїн прийняв фашизм в Італії та Німеччині, розглядаючи його як «необхідне та неминуче явище, засноване на здоровому почутті національного патріотизму». Він виправдовував роль спецслужб як зберігачів держави, яким мала право контролювати її ресурси. Після Другої світової війни Ільїн відкинув те, що він вважав помилками Гітлера, такими як атеїзм та винищення євреїв, але зберіг віру у фашистську ідею національного відродження. У 1948 році він писав, що «фашизм — складне, багатогранне явище і, з історичної точки зору, далеко не зжите».
Відповідно, Путін прийняв релігію, відкинув антисемітизм і відмовився від колективного керівництва заради свого прямого правління. Книга Ільїна «Наші завдання» була рекомендована Кремлем як обов'язкове читання для державних чиновників у 2013 році. Вона закінчується есе, адресованим майбутньому російському лідеру, де автор стверджує, що демократія західного зразка приведе Росію до загибелі. Тільки «єдина та сильна державна влада, диктаторська за масштабами та державно-національна по суті» може врятувати її від хаосу.
Робота Ільїна «Що означало б для світу розчленування Росії», написана в 1950 році, стверджує, що західні держави спробують «здійснити свій ворожий експеримент у постбільшовицькому хаосі, оманливо представляючи його як вищий тріумф свободи, демократії та федералізму». Путін, як кажуть, читав і перечитував цю роботу.
2005 року, після першого народного повстання в Україні, відомого як «помаранчева революція», Путін назвав розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. Спираючись на антиукраїнські настрої у Росії, він направив свою країну на шлях конфронтації із Заходом. Того ж року тіло Ільїна було повернуто до Росії зі Швейцарії, де він помер у вигнанні 1954 року. За повідомленнями, Путін заплатив за надгробок зі своїх заощаджень. 2009 року він поклав квіти на могилу Ільїна.
Фашизм працює, творячи ворогів. Він робить Росію хороброю жертвою чужої ненависті, виправдовуючи почуття ненависті до своїх реальних ворогів усередині країни і за кордоном. Дмитро Медведєв, колишній президент, нещодавно написав у соціальних мережах: «Я їх ненавиджу. Вони виродки та дегенерати. Вони хочуть, щоб ми, Росія, померли… Я зроблю все можливе, щоб вони зникли». Він не намагався уточнити, кого він має на увазі. Але ворожість Росії має три цілі: ліберальний Захід, Україна і зрадники всередині країни.
Путін давно прагне підірвати західні демократії. Він підтримує украй праві партії в Європі, такі як Національне об'єднання у Франції, Фідес в Угорщині та Ліга Півночі в Італії. Він втручався у американські вибори, сподіваючись допомогти Дональду Трампу. Навіть якщо бойові дії в Україні припиняться, прихильники Ільїна у Кремлі не підуть на угоду із західними демократіями. Путін і його люди будуть робити все можливе, щоб боротися з лібералізмом і сіяти розбрат.
Протягом століть Росія була частково європейською країною, але політичний аналітик Кирило Рогов нещодавно написав, що війна в Україні дозволила Путіну відрізати цю частину її ідентичності. Поки Путін перебуває при владі, Росія створюватиме союзи з Китаєм, Іраном та іншими антиліберальними країнами, перебуваючи в ідеологічному авангарді.
Перспективи України ще похмуріші. Через кілька тижнів після початку війни державне інформаційне агентство «РИА Новини» опублікувало статтю, в якій закликало до очищення «від етнічного компонента самоідентифікації народів, що населяють території історичних Малоросії та Новоросії». Путін заявив, що Україна була джерелом смертельних вірусів, де знаходилися фінансовані американцями біологічні лабораторії, які експериментували зі штамами коронавірусу і холери. На російському державному телебаченні українців називають хробаками. У недавньому ток-шоу Соловйов пожартував про дегельмінтизацію, порівнюючи операцію з очищенням. Маргарита Симоньян, керівник RT, заявила, що «Україна не може продовжувати існувати».
Мета вторгнення — не просто захоплення території, а очищення України від її окремої ідентичності, яка загрожує ідентичності Росії як імперської нації. Разом із каральними військами Кремль направив сотні шкільних вчителів для перевиховання українських дітей на окупованих територіях. Він прирівнює незалежну суверенну Україну до нацизму. Або Україна припинить своє існування як національна держава, або Росія сама заразиться ідеєю звільнення, яка зруйнує її імперську ідентичність.
Найпохмурішим є прогноз для самої Росії. Путін не планував війну на виснаження. Він вважав, що удар по Києву швидко призведе до встановлення нового режиму в Україні та підпорядкування українського суспільства його волі. Поки що Путіну не вдалося перемогти Україну, але він досяг успіху в поразці Росії.
Розмови про тілесне забруднення та очищення не обмежуються Україною. У Росії також присутні чужорідні елементи — зрадники, що живуть розкішно на західний манер, ментально живуть на Заході та заражені ідеями ґендерної мінливості. Російський народ, заявив Путін у телевізійному зверненні, «просто виплюне їх як комаху з рота», що призведе до «природної і необхідної самодетоксикації суспільства».
Як і Сталін, Путін не довіряє і боїться народу. Населення потрібно контролювати, маніпулювати ним і, коли потрібно, придушувати. Він виключає людей із процесу прийняття реальних рішень. Російський соціолог Григорій Юдін стверджує, що люди потрібні для ритуалу виборів, які демонструють легітимність правителя, але в решту часу вони мають бути невидимими. Юдін називає таке ставлення «люди на виклик».
Війна все змінила. Як сказав Гітлер Геббельсу навесні 1943 року, «війна… зробила для нас можливим вирішення низки проблем, які ніколи не були б вирішені у звичайний час». Незабаром Путін зміг запровадити де-факто військове правління та цензуру. Він заблокував Facebook, Twitter і Instagram та всі незалежні ЗМІ, що залишилися, ізолював країну від західного впливу і вигнав з країни всіх, хто заперечував проти війни. Будь-яка публічна заява, яка ставить під сумнів версію Кремля про події в Україні, карається 15-річним ув'язненням.
Григорій Асмолов із Королівського коледжу Лондона стверджує, що цю нову політичну реальність неможливо було уявити лише кілька місяців тому, і вона є найзначнішим досягненням Кремля у цьому конфлікті. Війна дозволила Путіну перетворити Росію на те, що Асмолов називає «роз'єднаним суспільством». Він пише, що ці зусилля зумовлені уявленням про те, що неможливо захистити внутрішню легітимність нинішнього керівництва та зберегти лояльність громадян, якщо Росія залишиться відносно відкритою та пов'язаною з глобальною мережевою системою.
Досі метою Путіна був параліч російського суспільства, а не згуртування натовпу. Демонстрація єдності та мобілізації досягається за рахунок телебачення, що працює в інформаційному просторі, очищеному від альтернативних голосів. Серед телеглядачів — переважно людей старше 60 років — понад 80% підтримують війну. Серед 18-24-річних, які одержують новини з Інтернету, таких менше половини. Можливо, тому символічними представниками операції є не робочі чоловіки та жінки, а бабуся з червоним прапором та восьмирічний «онук», намальовані на фресках та надруковані на шоколадних упаковках. Вони — ідеальні телеглядачі та статисти реаліті-шоу.
Поєднання страху та пропаганди призводить до того, що Рогов називає «нав'язаним консенсусом». Держава публікує результати опитувань громадської думки, згідно з якими більшість росіян підтримують «спеціальну військову операцію». Головна причина, через яку люди підтримують Путіна, полягає в тому, що вони думають, що всі інші теж підтримують його. Потреба належати суспільству дуже сильна. Навіть коли люди мають доступ до інформації, вони «просто ігнорують її чи раціоналізують, аби не руйнувати створене пропагандою уявлення про себе, країну та владу», — зазначає соціолог Олена Конєва.
У двигуна фашизму немає задньої передачі. Путін не може повернутися до авторитаризму, заснованого на реальності. Експансія — у його природі. Він прагнутиме розширення як географічного, так і у приватне життя людей. У міру того як війна затягується, а кількість жертв зростає, питання полягає в тому, чи зможе Путін мобілізувати пасивну більшість чи почне виявляти занепокоєння.
Коли російські танки увірвалися в Україну в ранні години 24 лютого, Путін почав свою війну з тієї ж диспозиції, що й нацисти. Метою, за його словами, є денацифікація та демілітаризація. Державне інформаційне агентство «РИА Новости» пізніше додало, що «де-нацифікація неминуче стане і де-українізацією». Німецький єврей Віктор Клемперер, який воював у першій світовій війні і пережив другу, писав, що «нацизм проникав у плоть і кров людей через окремі слова, ідіоми та структури речень, які нав'язувалися їм у мільйонах повторень». У його книзі «Мова Третього рейху» описується, як дисонуючий префікс ent-(de-) набув широкого поширення в Німеччині під час війни. Клемперер писав, що Німеччина була майже знищена нацизмом, і завдання вилікувати її від цієї смертельної хвороби називалося «де-нацифікацією». Він сподівався, що це страшне слово зникне, але це станеться ще не скоро, бо мають зникнути не лише дії нацистів, а й типово нацистський спосіб мислення та його живильне середовище: мова нацизму.