Українські олігархи зберігають надзвичайний вплив на національну економіку, хоча їхня частка поступово зменшується. За даними Центру економічної стратегії, на початок 2021 року олігархи володіли 36 зі 100 найбільших підприємств України. При цьому вони контролювали лише 11% активів усіх українських бізнесів, 10% доходів та 6% робочих місць. Однак у стратегічних галузях їхня присутність набагато вища — металургія, видобуток вугілля та нафти, розподіл електроенергії та газу, хімічна промисловість залишаються під їхним контролем.
Олігархи не змогли захопити аграрний сектор, інформаційні технології та роздрібну торгівлю. Рінат Ахметов, наприклад, закрив роздрібну мережу, продав заправні станції, страхові та телекомунікаційні компанії. Винятком став банківський сектор, де найбільший гравець ПриватБанк довгий час належав олігархам, як і кілька інших великих банків.
Монопольне становище олігархів часто призводить до зловживань. Бізнес майже кожного з них потрапляв під приціл Антимонопольного комітету, на олігархів припадає близько 40% штрафів, накладених комітетом. За оцінками АМКУ на 2016 рік, монопольна рента в Україні становить 10-20% ВВП.
ЗА ОСТАННЄ ДЕСЯТИЛІТТЯ
Частка олігархів в українській економіці скоротилася приблизно вдвічі з піку 2011 року. Це сталося через втрату активів у східних областях та Криму, а також через повільніше зростання їхніх бізнесів порівняно з рештою економіки. Позиції окремих олігархів змінюються — одні зміцнюють свої позиції, інші покидають сцену.
Олігархи намагаються захопити окремі області, створюючи там автаркії для легшого контролю над місцевою владою. П'ять областей з найвищою часткою олігархів мали середній темп зростання 2% за 2004-2013 роки, тоді як інші — 4%. Це негативно впливало на інші бізнеси цих регіонів, які не мали доступу до бюджетних коштів і переманювалися найкращі робітники.
ДЖЕРЕЛА КАПІТАЛУ
Більшість активів, що породили статки олігархів, були створені кимось іншим. Серед 200 найбільших підприємств 20% заснували у дорадянські часи, 62% створили в СРСР і лише 18% засновані за роки незалежності України. Старі активи були придбані під час приватизацій. За оцінками, інвестори заплатили за всі активи за останні 25 років приблизно 6,5 млрд дол., що лише трохи більше, ніж Mittal Steel заплатила за «Криворіжсталь» у 2005 році (4,8 млрд дол.). У більшості випадків олігархи не переплачували — виграшна ставка лише на 3% перевищувала залишкову вартість активів.
ПРИВАТИЗАЦІЙНІ СКАНДАЛИ
Один із найгучніших скандалів пов'язаний із «Криворіжсталлю» — металургійним комбінатом, найбільшим у галузі. Заснований у 1934 році, він залишався у державній власності до 2000-х років. Президент Леонід Кучма наприкінці своєї другої каденції ухвалив рішення про приватизацію. У червні 2004 року Фонд державного майна продав комбінат новоствореному Інвестиційно-металургійному союзу Ріната Ахметова та Віктора Пінчука за 804 млн дол.
Аукціон критикували за процедуру — до конкурсу навмисно не допустили закордонних претендентів, вписавши абсурдну вимогу про трирічний досвід роботи на українському металургійному ринку. Віктор Пинзеник, що невдовзі став міністром фінансів, наприкінці 2004 року зазначав, що справжня ціна заводу сягає 5-6 млрд дол. Після Помаранчевої революції питання реприватизації стало принциповим для нової влади. У жовтні 2005 року комбінат реприватизували на відкритому аукціоні за 4,8 млрд дол. Mittal Steel. Олігархи оскаржили рішення у суді. У 2018 році Європейський суд з прав людини відхилив їхню вимогу компенсувати 12,9 млрд дол.
Того ж 2004 року розпочалася приватизація концерну «УкрРудПром», що керував десятком підприємств з видобутку сировини для металургії. Ці підприємства, зокрема шість гірничо-збагачувальних комбінатів, приватизували за тіньовими домовленостями між Коломойським та Ахметовим. Домовленості стали відомими під час судового процесу в Лондоні між Пінчуком та «приватівцями». Пінчук вимагав компенсації за нібито невиконані зобов'язання щодо приватизації Криворізького залізорудного комбінату. Суперечку закінчили мировою угодою, однак факт приватизації величезного державного концерну кількома олігархами за непрозорих домовленостей залишається фактом. Закон, який дозволяв взяти участь в остаточній приватизації активів «Укррудпрому» лише власникам 25% акцій, три рази намагались визнати неконституційним. Наприкінці листопада 2022 року стало відомо, що КСУ почав розгляду третього такого подання.
2005 рік став знаковим для Сєверодонецького об'єднання «Азот», одного з найбільших хімічних заводів України. 26 грудня 2004 року закінчилася його приватизація і 60% акцій перейшли у власність американського бізнесмена українського походження Алекса Ровта в обмін на зобов'язання інвестувати 120 млн дол. у модернізацію. У 2005 році відбулася спроба через суд відібрати завод на користь Костянтина Жеваго, чиї інтереси лобіювала постмайданна прем'єрка Юлія Тимошенко. Однак у вересні 2005 року уряд Тимошенко відправили у відставку, і спроба провалилася. У 2012 році усі 100% акцій викупив Дмитро Фірташ, що сконцентрував у своїх руках більшість великих хімічних підприємств.
2005 рік став роком боротьби за Нікопольський феросплавний завод (НФЗ). Приватизований у 2003 році структурами Віктора Пінчука за 410 млн грн, завод опинився в епіцентрі протистояння олігарха з групою «Приват». Розпочалася судова тяганина з метою повернення у власність держави. Колишнє керівництво Фонду державного майна звинувачувало у фальсифікації торгів на користь Пінчука, зятя тогочасного президента Кучми. Після тривалої судової тяганини, декількох суперечливих рішень та підкилимних домовленостей НФЗ остаточно перейшов під контроль групи «Приват».
Після 2005 року термін «реприватизація» на певний час вийшов з моди. У 2011 році Кабмін продав 92,79% акцій «Укртелекому», фактичного монополіста на ринку фіксованого зв'язку, за 10,57 млрд грн ТОВ «ЕСУ», яку пов'язували з Фірташем та тодішнім очільником Адміністрації президента Сергієм Льовочкіним. Після декількох перепродажів власником стала група СКМ Рената Ахметова. У 2017 році Фонд держмайна спробував через суд повернути «Укртелеком» у власність держави, розірвавши приватизаційний договір 2011 року. ФДМУ звинувачував «ЕСУ» у невиконанні умов договору. Суд відмовив Фонду у задоволенні позову, і «Укртелеком» досі перебуває у власності Ахметова.
Інколи олігархи не купують підприємства, а використовують політичний вплив для де-факто контролю над ними, що залишаються у державній власності. Так сталося з хімічним заводом «Сумихімпром». У 2010 році керівником призначили Ігоря Лазаковича, менеджера однієї з компаній Дмитра Фірташа. Відтоді основними постачальниками стали компанії, пов'язані з Фірташем. ФДМУ неодноразово заявляв про наміри приватизувати завод, однак перепоною є впроваджена у 2012 році процедура санації, що дозволяє керівництву через суд блокувати приватизацію.
НОВІ ПРОЕКТИ
Лише десяток з топ-100 найбільших підприємств олігархів були створені з нуля. Найбільшим за обсягом активів є «Дніпросталь» — металургійний завод у Дніпрі, частина групи «Інтерпайп» Віктора Пінчука. Вартість будівництва становила 700 млн дол., завод запрацював у жовтні 2012 року. Це перший та єдиний металургійний завод, побудований за часів незалежності.
До переліку найбільших нових підприємств входять сім компаній Рината Ахметова. Найбільша — ТОВ «Астеліт», телекомунікаційна компанія мобільного зв'язку, що оперувала під брендом life:). Заснований у 2005 році, life:) увійшов до трійки найбільших операторів мобільного зв'язку. У 2015 році Ахметов продав ТОВ «Астеліт» турецькому оператору Turkcell, що змінив назву на lifecell. Інші шість компаній Ахметова оперують вітряними та сонячними електростанціями в групі ДТЕК.
Морський порт «Ніка-Тера» у Миколаєві належить Дмитру Фірташу. Його почали будувати у 1995 році на заболоченій території біля недовантаженої залізничної станції. За підсумками 2020-2021 року порт увійшов до трійки найбільших терміналів за обсягами перевалки зерна. На початку червня 2022 року російські війська обстріляли порт ракетами, внаслідок чого вигоріло велике складське приміщення зі шротом.
ОФШОРНА МЕРЕЖА
Офшори — зручний інструмент приховати або захистити власність. Приблизно 1500 українських громадян згадувалися у документах панамської юридичної компанії Mossack Fonseca, витік яких стався у 2016 році. Перелік містив політиків, чиновників, підприємців і навіть музичних та спортивних зірок.
У середньому українські олігархи володіють 60% своїх активів через інші країни. Деякі роблять це офіційно, централізовано та прозоро, однозначно називаючи закордонні компанії (наприклад, Metinvest B.V., DTEK Power B.V.). Інші вдаються до розбудови розгалуженої мережі компаній з безглуздими назвами. Найбільш популярними юрисдикціями є Кіпр, Люксембург, Нідерланди та Швейцарія. Лише Медведчук володів частиною активів через Росію.
Первинними мотивами використання іноземних компаній була можливість сховатися та зекономити на податках, однак ці причини частково перестали працювати через вимогу показувати кінцевого бенефіціара та нововведення у податковому законодавстві. Залишається лише одна справжня причина — захист власності у разі суперечок, коли справу розглядатиме суд іншої держави. Але це по суті означає, що запиту на реформування української судової системи у них немає.
СПІВПРАЦЯ ТА КОНФЛІКТИ
Олігархи за своєю природою індивідуалісти, схильні до конкуренції, однак були випадки, коли вони працювали разом в альянсі заради ситуативної вигоди, спільного контролю над ЗМІ чи політичними партіями або консолідації зусиль у бізнесі.
Один із найцікавіших прикладів тимчасової кооперації — приватизація «Криворіжсталі». У 2004 році Рінат Ахметов та Віктор Пінчук об'єднали зусилля для купівлі підприємства за 804 млн дол. Співвласність тривала недовго: комбінат реприватизували у 2005 році за 4,8 млрд дол., попереднім власникам повернули гроші.
Довгострокове партнерство — «Метінвест», гірничо-металургійна група, якою володіють Рінат Ахметов та Вадим Новинський. Партнерство було стабільним протягом 15 років. Новинський сказав, що Ахметов «є найкращим партнером, якого я коли-небудь зустрічав». У 2011 році олігархи разом заснували агрохолдинг HarvEast.
Спільні інтереси спонукають об'єднувати сили у політиці. Проросійський «Опозиційний блок» був політичною партією, яка представляла інтереси Ріната Ахметова та Дмитра Фірташа до 2017 року, коли їхні шляхи розійшлись.
З політикою тісно пов'язані ЗМІ. Медіагрупа «Інтер» спільно належить Дмитру Фірташу, Валерію Хорошковському та Сергію Льовочкіну. Телеканал «Інтер» колись був найбільш популярним в Україні, але з 2012 року його рейтинги падають. Медіагрупа «1+1» належить Ігору Коломойському, Ігору Суркісу та Оксані Марченко (дружині Віктора Медведчука). Телеканал «1+1» є одним із найпопулярніших в Україні.
Якщо суперечки не вдається вирішити приватно, олігархи виходять на публіку. Найбільш відомий конфлікт — між Віктором Пінчуком, Ігорем Коломойським та Генадієм Боголюбовим щодо Нікопольського заводу феросплавів та Криворізького залізорудного комбінату. Спори у британських судах тривали понад 10 років. Врешті сторонам вдалось досягти згоди. Пінчуку дісталися два дуже дорогі об'єкти нерухомості у Лондоні, натомість комбінат залишився у руках групи «Приват».
ВТРАТИ ЧЕРЕЗ ВІЙНУ
Пряме військове вторгнення РФ на територію України, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, призвело до численних руйнувань. За оцінками проєкту «Росія заплатить», учасником якого є ЦЕС, загальна вартість прямих втрат становить майже 130 млрд дол., з яких на промисловість припадає близько 10 млрд дол. Понад 4,5 млрд дол. цієї суми припадає на активи олігархів.
ДІЇ ОЛІГАРХІВ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
Пізно ввечері 23 лютого 2022 року президент Зеленський запросив до будівлі Офісу президента десятки провідних українських бізнесменів. Його головним аргументом було те, що вкрай важливо зберегти економіку, і він хотів запевнити їх, що в їхніх інтересах продовжувати працювати у звичайному режимі. Той вечір був напередодні повномасштабного російського вторгнення. Серед запрошених були провідні олігархи: Рінат Ахметов, Віктор Пінчук, Вадим Новинський, Геннадій Боголюбов, Сергій Тігіпко, Ігор та Геннадій Суркіси.
Дії олігархів під час повномасштабної війни ймовірно суттєво впливатимуть на їхній публічний імідж та сприйняття у післявоєнній Україні. Наразі імідж міг навіть покращитись, оскільки у своїй комунікації вони фокусуються на тому, як допомагають країні, та на тому, як вони та їхні працівники страждають.
Більшість олігархів використовують свій статус і статки, щоб допомогти Україні перемогти у війні. Їх чимало, що можна пояснити не лише патріотичними почуттями (що цілком природньо), але й бажанням врятувати свої активи, які росіяни, ймовірно, вимагатимуть за поразки України. Більшість українських олігархів надають фінансову та іншу підтримку ЗСУ, владі та суспільству.
Деякі олігархи, як-от Коломойський, Боголюбов та Новинський, залишилися байдужими і не підтримали Україну жодним чином або публічно не заявили про таку підтримку.