Справа Ігоря Мазепи, власника «Конкорд капітал», стала показовим прикладом нового підходу до контролю над бізнесом в Україні. На розборі кейсу в Кабміні з'ясувалось, що для організації медійної кампанії проти підприємця було витрачено 30 тисяч доларів на телеграм-канали. Це вперше силовики не намагались заробити на тиску, а витратили гроші на демонстрацію влади. Логіка була прозора: якщо навіть такого впливового бізнесмена можна посадити, то й інші мають знати своє місце.
Цей епізод розкриває системний рух України до авторитаризму під керівництвом Офісу президента. Процес відбувається непомітно, але послідовно, охоплюючи всі гілки влади та суспільства.
Парламент як інструмент
Парламентська більшість, яка здавалась загрозливою одразу після виборів, перетворилась на механізм, який активується за потреби. Депутати більшості майже не коментують контраверсійні питання, обмежуючись патріотичними гаслами в соціальних мережах. Насправді більшість рішень приймається виконавчою владою.
Уряд та позаурядові органи
Уряд офіційно підпорядковується парламенту, але фактично слухається кураторів із Офісу президента. Позаурядові контролюючі органи втратили незалежність. Голову Антимонопольного комітету переводять у Рахункову палату, ніби це структурні підрозділи одного міністерства.
Правоохоронна система як знаряддя
Силові структури виконують дві функції: залякування найбільш непокірних та контроль над іншими. СБУ, ДБР, БЕБ та НПУ цілком достатньо для цього. НАБУ залишається на периферії, займаючись «чиновниками другого ешелону», не звертаючи уваги на вищих посадовців.
Суди та слідчі судді
Переважна більшість судів працює добре, але існує критичний механізм контролю. Слідчі судді підписують незаконні обшуки, арешти, паралічі рахунків без ретельної перевірки. За словами активістів, у приватних розмовах слідчі судді просять посилити законодавство, щоб обмежити повноваження слідства, але самостійно приймати такі рішення їм не дозволено. Телефонне право знову стало важливішим за закон.
Результат такої співпраці видно на прикладі невинних людей, які сидять у СІЗО кілька місяців, а їхнє майно арештовується на рік. Вони виходять на волю як живе попередження для інших: «плати, а не бунтуй». До справжніх судів справи не доходять — знищення відбувається на етапі слідства.
Наїзд на бізнес: деталі справи Мазепи
Вибір Мазепи як мішені був не випадковим. По-перше, він відомий серед колег. По-друге, інвестиційний банкір оперує коштами багатьох бізнесменів, тому удар по одному автоматично впливає на десятки інших. По-третє, він активно говорив про корупцію у владі та сприяв створенню Маніфесту 42, який об'єднав підприємців проти тиску.
Пакет заходів проти Мазепи був беспрецедентним. Затримання на кордоні супроводжувалось чутками про спробу втечі, хоча раніше він регулярно перетинав кордон. Проведені обшуки без ухвали суду юридично обґрунтовувались «оперативністю досудового розслідування», хоча законодавство дозволяє такі дії лише в унікальних випадках знищення речових доказів. Адвокатам було заборонено доступ до клієнта — практика, яка здавалась давно забутою.
Застава стала інструментом залякування. Слідство вважало збитки державою в 7 мільйонів гривень і попросило заставу в 700 мільйонів. Слідчий суддя Євген Хайнацький «знизив» суму до 350 мільйонів, демонструючи залежність від слідства. Лише після громадського обурення апеляційні судді встановили заставу в 21 мільйон гривень, що все ще перевищує норми Кримінального кодексу.
ДБР, найбільш керований правоохоронний орган Офісу, проводив розслідування. Юридичне обґрунтування було тонким: у справі проходить працівник районного держкомзему, який має право накладати адміністративні штрафи за порушення кадастру. Слідчий Юрій Ковальчук, який веде справу, мав досвід «нагинання» студентів під час Майдану.
Медіа як останній поверх
У той час, коли ДБР тренував підприємців, СБУ займалась журналістами. Справа команди Бігуса та Юрія Ніколова показала, що Офіс президента повністю прикриває своїх опричників. Кримінальний злочин перетворився на «службову недбалість». Депутатська опозиція змогла лише викликати голову СБУ, але він не прийшов — перед кнопками не звітуються.
Чому наїзди не вдались
Стан на сьогодні: п'ять поверхів авторитарної системи збудовані міцно, два поверхи розвалились тимчасово. Причина невдачі останніх двох спроб не в українському народі. Величезна кількість українців покинула країну, багато хто перебуває в траурі або депресії. Військовий стан не дозволяє мітингувати чи переобирати владу.
Головним стримуючим фактором стали західні країни. Їх можна критикувати за недостатню допомогу чи бюрократію, але саме вони мають «кийок» — гроші, які можуть частково осадити людей, які увірували у власну екслюзивність. Цей кийок зробив те, чого не може зробити українське суспільство.
Однак цей кийок не всесильний. Він не може змусити українську державу змінити хоча б один правоохоронний орган — БЕБ. А це лише фрагмент системи.
Что далі
Офіс президента тимчасово відступив: підприємцям пообіцяли три місяці без обшуків і круглі столи примирення, журналістам — перевірки в СБУ та «ретельне дослідження». Це порожня гра слів. Наступні спроби розширення контролю незабаром повторяться.
Виборів ще довго не буде, а віра влади у власну непогрішимість лише зростатиме. Єдиний шлях — гуртуватись і піднімати крик, коли несправедливо б'ють не лише своїх, а й невідомих чужих: журналістів, яких не читаєш, підприємців, яких не знаєш, чи навіть чиновників, які не вписуються в систему. Під час війни це важко, але в іншому випадку, поки одні воюють з Росією там, інші побудують Росію тут.