Керівництво національної компанії вирішило повторити сценарій. Якщо перший тендер на придбання буровой установки завершився скандалом, то другий мав стати його точною копією — з тими ж цінами, тими ж учасниками і тим же результатом, що викликав питання у президентської адміністрації.
Перший рецидив: як все почалося
У травні 2011 року «Чорноморнафтогаз» розіграв тендер між двома пов'язаними компаніями — Highway Investment та Falcona Systems. Обидві структури мали спільного засновника — рижанина Еріка Ванагельса, який, за свідченнями сусідів, вів спосіб життя бездомного, попри те що володів кількома десятками офшорних фірм. Латвійські журналісти назвали це явище прямо: «підставна фігура».
Директор Highway Investment Стен Горин у інтерв'ю телеканалу ТВі категорично заперечив, що ставив свій підпис на фінансових документах. Однак саме цей підпис акцептував продаж буровой установки West Juno за 400 млн. доларів, тоді як на світових ринках вона коштувала близько 250 млн. доларів. «Нафтогаз» пояснював переплату тим, що решта коштів пішла на допоборудування.
Другий тендер: сценарій повторюється
Задовго до другого конкурсу компанія заявила про запрошення 11 світових виробників. Однак на тендер прибули лише три компанії, жодна з яких не була світового масштабу. На письмовий запит редакції про те, кого запрошували і чому ті відмовилися, заступник голови «Нафтогазу» Вадим Чупрун відповів, що інформація публікується в офіційному виданні держзакупівель.
У другому конкурсі взяли участь Highway Investment (пропозиція — 400,344 млн. доларів), Diafall Ltd з Великобританії (405 млн. доларів) та Rigas Kugu, латвійське акціонерне товариство «Рижська судоверфь» (399,8 млн. доларів). Цифра 400 млн. доларів, як гвіздок, прибита у всіх трьох пропозиціях.
Після розкриття фінансових пропозицій «Нафтогаз» оголосив про 20-денну паузу для роздумів. Редакція припускала, що переможцем стане Diafall, оскільки Рижська судоверфь не будує буровые установки, а Diafall відповідав усім умовам. Влітку там змінився директор на Олександра Зелікова, а статутний фонд зріс з одного фунта стерлінгів до двох мільйонів.
Після двадцятиденних роздумів, під час яких керівники «Нафтогазу» стверджували, що «відвідали офіси компаній-учасників», переможцем назвали Рижську судоверфь. Highway Investment відстранили від змагання через те, що він запропонував установку 2007 року випуску замість вимаганої 2011—2012 років, до того ж на установці раніше сталася пожежа.
Проблема з переможцем
Учасники інтернет-форумів і соціальних мереж поширювали інформацію про те, що Rigas Kugu ніколи не будувала буровые установки, в останні роки там лише ремонтували кораблі, причому переважно невеликі, і що стапелі верфі технологічно не підходять для будівництва установки.
Згідно з тендерною документацією, установка мала бути виготовлена максимум до грудня наступного року. Однак будівництво подібної установки займає близько двох років. Вадим Чупрун пояснив можливості Рижської судоверфі туманно: «Глобальний світ має глобальні зв'язки. Якщо вони взялися за справу, то не мають права говорити, що не можуть». Голова комітету конкурсних торгів «Чорноморнафтогазу» Володимир Кудик висловився більш визначено: «Рижська судоверфь може виконувати технічний комплекс робіт і послуг, пов'язаних зі будівництвом цієї буровой. Який виробник побудує платформу, буде оголошено».
Рижська судоверфь раніше вже виступала тендерним посередником. Кілька років тому вона отримала контракт від латвійського міністерства оборони на будівництво п'яти сторожевих кораблів без тендеру. Розпочався скандал, коли виявилося, що перші два кораблі рижани замовили на верфях Німеччини. Після публікацій у місцевих ЗМІ судостроїтелі заявили, що третій корабель будуватимуть самі.
Після зміни уряду командуючий латвійськими збройними силами Гайдіс Зейботс отримав роботу на Рижській судоверфі, а міністр оборони Вінетс Велдре — на підприємстві Василія Мельника, мажоритарного акціонера судоверфі. Мельник — радник президента та прем'єра Латвії, бізнесмен з хорошими зв'язками з Росією, орденоносець Російської православної церкви, лідер товариств дружби з Росією, Україною та Беларуссю, президент Латвійської конфедерації роботодавців. Цього літа він відвідав Україну для зустрічі з керівництвом Федерації роботодавців України, яка довгий час перебуває під впливом Юрія Бойка та Дмитра Фірташа.
Почему світові виробники не прийшли
Головне питання полягає не в тому, хто переміг, а в тому, чому на тендер не прийшли більш достойні учасники. Редакція вбачає дві причини.
Перша — психологічна. Іноземні компанії розуміють, що в деяких країнах діють свої особливі закони. Якщо держава вирішила, що тендер дістанеться певній особі, то так і буде. Єдиний спосіб заробити на такій угоді — продати товар за будь-якою ціною, незалежно від маржі, яку отримає місцевий партнер. У звіті компанії Seadrill (офіційного дилера, у якого Highway придбав першу установку за 250 млн. доларів, а потім перепродав в Україні за 400 млн. доларів) для комісії уряду США зазначалося: «Деякі іноземні уряди лобіюють або наполегливо вимагають, щоб буровые контракти отримували місцеві підрядники, використовувалися місцеві посередники або закуповувалися запаси з конкретної юрисдикції. Такі практики можуть негативно позначитися на нашій здатності конкурувати в цих регіонах».
Друга причина ще вагоміша. Аналіз англомовних спеціалізованих ресурсів показав, що, незважаючи на існування кількох сотень буровых установок подібного класу, в українському тендері могли б взяти участь лише чотири установки, причому дві — з натяжкою. Багато установок не підходили за віком, деякі — за параметрами, але головне — більшість вишок продаються ще до початку будівництва.
Залишилося дві установки, які повністю відповідали вимогам. Перша — від компанії Standard Drilling, яка будується на верфі Keppel, з передбачуваною датою випуску 2012 рік і ціною близько 200 млн. доларів. На сайті компанії повідомлялося про угоду від 1 вересня про продаж установки покупателю з Британії, який не захотів розкривати своє ім'я. Друга установка — West Tucana від Seadrill (верфь Jurong Shipyard, 2012 рік) коштувала рівно 200 млн. доларів.
Питання про допоборудування
Офіційно «Нафтогаз» обґрунтовував переплату першої установки наявністю допоборудування: цементного комплексу, центрифуги бурового розчину, каротажної станції, резервуарів для очистки стічних вод, багатоцільового вертольота, гідрокостюмів, дизелю, масла та комплекту запчастин у кількості 3000 товарних позицій для безперебійної роботи протягом 12 місяців. Однак у контракті між «Чорноморнафтогазом» та Highway Investment, який надійшов до редакції від невідомого джерела, зазначалося 400 млн. доларів за одну установку без вертольотів та інших додатків.
Один з джерел редакції оцінив вартість допоборудування так: «Вертольот коштує 5—7 мільйонів, цемент — близько мільйона, решта на фоні установки практично нічого не варта. За 50 мільйонів можна все це не тільки купити, але й покрити легким шаром платини». Інший собесідник впевняв, що більшість цих речей зазвичай входять у стандартний набір установок, крім разве що цементного юніту, який замовники часто мають свій.
Невідповідності та запитання
Редакція поставила низку запитань, на які так і не отримала задовільних відповідей. Чому не можна було побудувати в Україні найзатратнішу частину установки — залізний каркас, оснастивши його західними технологіями? Вітчизняні інженери впевняли, що це їм під силу. Чому купували дві установки з однаковими технічними параметрами, якщо глибше 120 метрів бурити не потрібно?
Чому купували установку замість того, щоб брати її в оренду, як це робиться у світовій практиці? Чому всі впевнені, що потрібно пробурити не менше 60 свердловин? Чи хтось взагалі розраховував економіку підприємства — не в сенсі прогнозів на майбутнє, а просто: витрати та прибуток?
Чиста прибуток «Чорноморнафтогазу» за перше півріччя становила 6 млн. доларів, за рік — близько 12 млн. На установки без транспортних витрат витратили вже 800 млн. доларів. Це означає 65 років без зарплати. Можна, звичайно, покладатися на традиційне «авось»: авось буде нафта, авось пронесе з другою установкою, авось не дізнаються.
Однак у другому випадку розклади зовсім інші. Особливо це відчувалося при спілкуванні з джерелами інформації: анонімні передачі документів, категорична просьба не називати імен, зустрічі в непонятних місцях. Люди, які займали державні посади, розуміють: якщо після першого тендера президенту подають результати перевірки з доказовою базою про «нераціональне використання» 150 млн. доларів, а потім нічого не змінюється і проходить наступна ідентична покупка, то це вже не просто «установка Бойка». Залишається лише сподіватися, що установок на всіх не вистачить.